Банкрутство - це один з невід'ємних інститутів ринкової економіки і важливий інструмент у взаєминах боржника з кредиторами. Порядок проваджень у справах про банкрутство регулюється Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 квітня 1992 роки (далі - Закон «Про банкрутство»). Процедура по визнанню боржника банкрутом містить в собі як позитивні, так і негативні моменти для боржника і кредиторів. Нерідко учасники справи про банкрутство переслідують протиправні, в тому числі і злочинні цілі. Значна кількість таких випадків зумовило необхідність криміналізації деяких дій, пов'язаних з порушеннями процедури банкрутства, в статтях 218-221 Кримінального кодексу України. Крім кримінальної відповідальності деякі порушення процедури банкрутства тягнуть інші види відповідальності, в тому числі майнову.
Так, частина 6 статті 51 Закону «Про банкрутство» встановлює умови майнової відповідальності власника майна боржника (уповноваженої ним особи), керівника боржника, голови ліквідаційної комісії (ліквідатора). Згідно з абзацом першим частини 1 статті 51 Закону «Про банкрутство», якщо вартості майна боржника - юридичної особи, щодо якого прийнято рішення про ліквідацію, недостатньо для задоволення вимог кредиторів, така юридична особа ліквідується в порядку, передбаченому Законом «Про банкрутство». У разі виявлення зазначених обставин ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язаний звернутися до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство такої юридичної особи. Відповідно до частини 6 статті 51 Закону «Про банкрутство», за порушення цієї норми власник майна боржника (уповноважена ним особа), керівник боржника, голова ліквідаційної комісії (ліквідатор) несуть солідарну відповідальність по незадоволених вимогам за грошовими зобов'язаннями та зобов'язаннями щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) боржника вимог кредиторів). Диспозиція закріплює обов'язки, виконання яких вимагається в разі настання умов, зазначених в гіпотезі (стаття 51 Закону «Про банкрутство» зобов'язує звернутися до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство такої юридичної особи). Санкція за невиконання обов'язків, передбачених у диспозиції, закріплена в частині 6 досліджуваної статті Закону «Про банкрутство». Проаналізуємо всі складові цієї норми окремо. Аналіз статті 51 Закону «Про банкрутство» показує, що зазначена стаття містить всі три елементи правової норми: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Гіпотеза вказує на умови, при яких норма підлягає застосуванню (в даному випадку - якщо вартості майна боржника недостатньо для задоволення
Гіпотеза пов'язує застосування статті 51 Закону «Про банкрутство» з недостатністю майна підприємства, щодо якої прийнято рішення про ліквідацію для задоволення вимог кредиторів. Складність полягає у визначенні моменту, який достовірно встановлює недостатність цього майна.
Загальний порядок проведення ліквідації закріплений в розділі VII Закону України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 роки (далі - Закон «Про підприємства»). Відповідно до частини 1 статті 35 цього Закону, ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, яка створюється власником або уповноваженим ним органом. За їх рішенням ліквідація може проводитись самим підприємством в особі його органу управління. Відповідно до частини 2 статті 35 Закону «Про підприємства», ліквідаційна комісія поміщає в офіційній пресі за місцем знаходження підприємства публікацію про його ліквідацію. Крім того ліквідаційна комісія проводить роботу по стягненню дебіторської заборгованості та виявлення претензій кредиторів з повідомленням їх про ліквідацію підприємства. Ліквідаційна комісія також оцінює майно підприємства і розраховується з кредиторами.
Вже на першому етапі ліквідації, після оцінки майна підприємства, з урахуванням загального розміру дебіторської та кредиторської заборгованості можна зробити попередній висновок про недостатність майна підприємства для задоволення претензій кредиторів. Але в подальшому деякі претензії кредиторів можуть бути не заявлені або заявлені, але не визнані і не оскаржені в судовому порядку. Крім того, розмір стягнутої дебіторської заборгованості та сума, отримана після продажу майна підприємства, можуть виявитися меншими, ніж прогнозувалося. Тому остаточний висновок про недостатність майна можна зробити лише після стягнення дебіторської заборгованості і розпродажу майна підприємства з урахуванням визнаних претензій кредиторів.
Таким чином, стаття 51 Закону «Про банкрутство» підлягає застосуванню в разі, якщо заявлені і визнані підприємством або судом претензії кредиторів не можуть бути задоволені за рахунок майна підприємства з урахуванням розпроданих активів і стягнутої дебіторської заборгованості.
Диспозиція статті 51 Закону «Про банкрутство» містить обов'язок звернутися до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство.
Цей обов'язок покладається на ліквідатора (ліквідаційну комісію) або власника майна боржника (уповноважена ним особа) і спрямована на захист інтересів кредиторів, вимоги яких не можуть бути повністю задоволені у зв'язку з недостатністю майна боржника. Разом з тим в частині 3 статті 36 Закону «Про підприємства» є норма, згідно з якою претензії кредиторів, не задоволені через недостатність майна, вважаються погашеними. Ця норма суперечить статті 51 Закону «Про банкрутство», в якій мовиться, що кредитори, вимоги яких не погашені в зв'язку з недостатністю майна боржника, можуть заявити свої претензії до боржника в процесі провадження у справі про банкрутство. Можна припустити, що в частині 3 статті 36 Закону «Про підприємства» мова йде про претензії, виявлених і заявлених після закінчення терміну, встановленого для їх заяви. Але це лише припущення, яке ґрунтується на комплексному аналізі правових норм. Для уникнення неоднозначного тлумачення зазначених норм необхідно вирішити цю колізію шляхом внесення відповідних змін до законодавства.
Санкція статті 51 Закону «Про банкрутство» закріплює можливість стягнути суму незадоволених вимог солідарно з власника майна боржника (уповноваженої ним особи), керівника боржника, голови ліквідаційної комісії (ліквідатора). На наш погляд, вид і розмір цієї відповідальності суперечать загальним принципам юридичної відповідальності та чинному законодавству.
По-перше, частина 6 статті 51 Закону «Про банкрутство» фактично встановлює обов'язок перерахованих в ній осіб відповідати за зобов'язаннями боржника - юридичної особи, що суперечить статті 32 Цивільного кодексу України, Закону «Про підприємства», Закону України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 року.
По-друге, розмір відповідальності власника майна боржника (уповноваженої ним особи), керівника боржника, голови ліквідаційної комісії (ліквідатора) обмежений лише сумою непогашених боргів юридичної особи. Тому сума стягнення може бути настільки великий, що це призведе до фактичної конфіскації виконавчою службою всього майна цих фізичних осіб і довічного стягнення суми боргу з заробітної плати.
На наш погляд, частина 6 статті 51 Закону «Про банкрутство» повинна бути виключена. Вид і міру відповідальності за порушення вимог статті 51 Закону «Про банкрутство» доцільно закріпити в Кодексі України про адміністративні правопорушення або в Кримінальному кодексі України.
Підвищення ефективності практичного застосування статті 51 Закону «Про банкрутство» пов'язано, перш за все, з внесенням відповідних законодавчих змін, в тому числі і запропонованих в цій публікації.
Юрій Вишневецький
Юридична практика, №31 (293), 05.08.2003